Методи збирання й дослідження діалектного матеріалу

Під час збирання матеріалу для діалектологічних досліджень в основному
користуються двома методами: анкетним і експедиційним.
Анкетний метод застосовується так: спеціально опрацьовані
діалектологічні програми або анкети на певні теми розсилаються на місця
кореспондентам, які й заповнюють їх згідно з інструкцією, що обов'язково
додається до програми чи анкети. Цей метод використовують тоді, коли про-
тягом порівняно короткого часу необхідно зібрати діалектний матеріал на
певну тему з великої території, що ні під силу одній людині чи групі
наукових працівників.
Експедиційний метод полягає ось у чому: для збирання діалектного
матеріалу за певною програмою у визначені заздалегідь населені пункти
надсилається експедиція із спеціально підготовлених людей, які на місці за
порівняно короткий час можуть зібрати значні матеріали високої якості. Цей
метод значно ефективніший від анкетного, бо забезпечує найбільш можливу
точність діалектних даних. Тому ним найчастіше користуються при збиранні
матеріалів для особливо важливих наукових праць, наприклад для
діалектологічних атласів, монографічних досліджень тощо.

Основними методами

дослідження діалектного матеріалу є описовий, або монографічний, і метод

лінгвістичного картографування, або лінгвістичної географії.

Найпоширеніші в українській діалектологічній літературі дослідження

виконані описовим методом. Вони спричинені необхідністю вивчення

закономірностей живої народної мови, виявлення діалектних явищ

української мови на всьому терені її поширення. Монографічне

діалектологічне дослідження може здійснюватися в двох планах:

синхронному (суто описовому) і діахронному (порівняльно-історичному).

Синхронний аспект дослідження діалектів полягає в описі сучасного (чи

взагалі монохронного, одночасного) стану мовної системи місцевого говору

або окремих діалектних явищ безвідносно до їхнього історичного розвитку.

Діахронний аспект передбачає не тільки опис сучасного стану

системи місцевого говору чи окремих діалектних явищ, а й дослідження

історії мовної системи місцевого говору, її окремих ділянок, окремих

діалектних явищ. Тому в діахронному діалектологічному дослідженні завжди

наявні широкі зіставлення й порівняння як з наці-ональною літературною

мовою й іншими місцевими говорами, так і з даними історії досліджуваної

мови та споріднених мов. Особливо важливим у дослідженнях цього типу є залучення даних пам’яток історії мови, що були написані на території, охоплюваній монографічним дослідженням.

У наявних працях з української діалектології синхронний і діахронний

аспекти дослідження звичайно взаємопов’язані між собою.

Теоретичні відомості

Статистика

Презентація

Гугл-форма

Діалектологія в системі лінгвістичних наук

Розділ мовознавства, в якому досліджують територіальні різновиди мови

(говірки, говори, діалекти, наріччя), називається діалектологія.

Діалектологія – це розділ мовознавства, що вивчає діалектну мову, її

просторову варіативність і територіальну диференціацію, історію
формування мовно-територіальних утворень і окремих мовних явищ,
співвідношення і взаємодію з іншими формами існування мови етносу -
літературною, просторіччям, соціальними діалектами.

Залежно від характеру дослідження діалектологія поділяється на

загальну (теоретичну) та окрему (національну).

Теоретична діалектологія вивчає загальні особливості діалектів,

закономірності їх розвитку; предметом її також є теорія та методика

дослідження діалектів, принципи класифікації діалектів і т. ін.

Окрема діалектологія якнайдокладніше описує всі особливості говірок,

говорів, наріч якоїсь конкретної мови. З'явилась також

нова галузь діалектології – перспективна діалектологія, яка вивчає процес

літературної нормалізації територіальних діалектів.

Типи діалектних явищ в українській мові:

1. Власне лексичні, або лексичні діалектизми;
2. Лексико-семантичні, або семантичні діалектизми;
3. Словотвірні;
4. Фонетичні;
5. Граматичні.

Щодо хронологічного аспекту дослідження розрізняють синхронну

(описову) та діахронну (історичну) діалектологію. 

Описова діалектологія вивчає територіальні діалекти в їхньому сучасному стані, взаємозв'язки різних діалектів і говорів між собою та з літературною мовою. Історична діалектологія досліджує походження говорів та діалектів, процесів розвитку і змін їх фонетичної, граматичної та лексичної системи протягом минулих епох, вивчає взаємозв'язки та групування діалектів у різні історичні періоди.

Предметом української діалектології як галузі українського мовознавства

є вивчення українських говорів, що функціонують на території суцільного

поширення української мови, а також за кордоном – у місцях компактного

проживання українців на сучасному етапі розвитку української мови і на

попередніх етапах її історії.

Теоретичне та практичне значення діалектології розкривається

найкраще в її зв’язках з іншими галузями знань, завдяки тому внеску,

який робить діалектологія в розвиток інших наук.

Діалектологія та історія мови: факти діалектології є найважливішим

джерелом вивчення історії мови. З цього приводу О. О. Потебня говорив, що

історія будь-якої конкретної мови – це історія її наріч. І як ілюстрацію наведу

приклад з фонетики: історію національного чергування /о/, /е/ з /і/, його

загальну еволюцію, зокрема етап дифтонгізації, можна було відновити лише

на ґрунті діалектних рис, зокрема і північного наріччя, яке й до сьогодні

зберігає дифтонги.

Перша діалектологічна карта української мови (1871)

Цінну інформацію зберігають діалекти і для лексикологів – істориків

мови: у складі лексики сучасних українських говорів й досі вживаються такі

лексеми, які збереглись як релікти давніх часів. Так, назва усім відомої

сільськогосподарської культури пшоно походять від псл. *pьхаtі ‘товкти’, що

пояснюють давнім способом приготування круп, борошна із зерна (зерно

товкли в ступах).

Типи джерел діалектної інформації:

• Спеціальні транскрибовані записи живої розмовної мови;
• Механічні (магнітофонні, цифрові та ін.) записи;
• Лінгвістичні атласи;
• Діалекті словники;
• Етнографічні матеріали.

Поняття про діалектну мову

Іван Огієнко справедливо зауважив, що «кожна літературна мова

органічно виростає з мови живої народної, так само, як юнак виростає з дитини».

Переважно всі національні мови функціонують у двох різновидах, або

формах, – літературна і діалектна. 

Діалектна мова – це форма національної мови, розповсюджена на обмеженій території поширення мови етносу серед

мовців, об’єднаних спільністю історії, матеріальної та духовної культури.

Діалектна мова – це складна ієрархія мовно-територіальних утворень.

Вона складається з більших і менших одиниць, кожна з яких виступає на

якійсь обмеженій території. Найменшою територіальною діалектною

одиницею є говірка – реальна комунікативна система, засіб спілкування

мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово

рівнозначна мові. Наприклад: говірка села Стрижавка, подільські говірки

тощо. Інколи в одному населеному пункті за умов наявності в ньому вихідців

з різних місцевостей можуть співіснувати дві говірки, а то й більше.

Група споріднених говірок об’єднується в більшу територіальну одиницю

– говір, або діалект (ці терміни синонімічні). 

За енциклопедією «Українська мова», говір – це одиниця діалектної мови, що становить об’єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентуаційними, граматичними та лексичними ознаками. Наприклад: закарпатський говір, подільський говір, гуцульський говір.

Структурно близькі говори, або діалекти, входять до ширшого мовного

утворення – наріччя. Наріччя – це найбільша одиниця територіальної

диференціації діалектної мови, що становить сукупність близьких за

визначальними рисами говірок, об’єднаних у говори.

В українській діалектній мові виділяють три наріччя: північне (або поліське), південно-східне та південно-західне наріччя.

Як слушно зауважив німецький лінгвіст Г. Брінкман, «Мова народу розчленована в діалектах, а зібрана воєдино в літературній мові». Роль

діалектів по відношенню до літературної мови з часом змінюється. Так, наша

літературна мова виникнула на основі середньонаддніпрянського говору

південно-східного наріччя української мови в ІІ пол. ХІХ ст., а в ХХ ст.

інтенсивно поповнювалася за рахунок діалектів південно-західного наріччя,

до якого належить і наш подільський говір.

Зараз у світі спостерігається тенденція до пошанування діалектів – мов

«малої батьківщини». Скажімо, в Італії, де літературною мовою

послуговується не більше 8-12% населення, на діалектах проводяться

театральні фестивалі. Сьогодні українські діалекти дедалі активніше

вживаються і на сторінках творів сучасних письменників, трапляються в

текстах українських виконавців.